Катерина Білецька
Викладачка кафедри богослов'я УКУ
Фото шестирічного хлопчика із Бучі, що стоїть на могилі своєї матері, публікували ЗМІ у цілому світі. Цю світлину навіть називають одним із символів російської агресії в Україні. Чому саме це фото набрало такого широкого суспільного резонансу?
Що стало причиною того, що світлина змогла розчулити серця стількох осіб, навіть тих, котрі живуть далеко поза межами кордонів України? Безумовно жахливі злочини армії країни агресора, що мали місце у містечку неподалік Києва, відіграли у справі поширення інформації про хлопчика ключову роль. Та, як на мене, сам факт стояння малої дитини біля гробу когось із її батьків – шокує. У свідомості багатьох людей смерть, надгробні богослужіння та саме поховання асоціюються лише із «справою для дорослих», дітям споглядати ці реалії життя не слід. Коли померла моя бабуся, моїй племінниці було теж шість років. Під час одного із заупокійних богослужінь вона сильно розридалася і почала тулитися до мене. В цей час деякі люди, що були присутні на похороні, почали дораджувати батькам дівчинки забрати її із цих богослужінь, закликали не травмувати вразливу дитячу душу спогляданням тіла померлої. Виникає питання, чи справді участь в заупокійних богослужіннях може стати для дитини травмою на все її життя? Чи варто брати осіб дитячого віку на похорон?
Перш ніж говорити про те, як участь у поминальних богослужіннях може позначитися на малолітніх, слід сказати, що розділити вплив від смерті близької людини і власне від самого похорону дуже важко. Для дитини завжди кончина когось із близьких для неї людей, а особливо коли йдеться про втрату одного чи обох батьків, є однією із найбільш травмуючих подій, що можуть мати наслідки на все її життя. Зокрема, особи, що пережили загибель одного із батьків у дитячому віці та мали дизгармонійні стосунки в родині, є більш схильними до розвитку депресії та соціальної відстороненості навіть тоді, коли стають дорослими. Що стосується менш віддалених наслідків, то у дітей напівсиріт також може спостерігатися високий рівень тривожності, занижена самооцінка, низький рівень успішності в школі та деструктивна поведінка. Цікаво, що проблеми із поведінкою у малолітніх осіб деякі дослідники пов’язують саме із їхньою присутністю на похороні. Наприклад, доктор Дарлін МакКаун, опитавши матерів 65 дітей, які втратили брата чи сестру, виявила, що малолітні особи, котрі були присутні на заупокійних богослужіннях у короткостроковій перспективі (дослідження проводилося між 2 та 12 місяцями після важкої втрати) частіше ніж ті, які були відсутні при цих обрядах, мали неналежну поведінку. Професор Єльського університету Джон Шовальтер теж зазначав про появу деяких психічних симптомів у дітей невдовзі після участі у похоронах або ж котрі асоціювалися у пацієнтів із цим обрядом. Доктор Шовальтер, працюючи із дванадцятьма дітьми віком від 3-х до 15-ти років, констатував появу проблем із засинанням у деяких його малолітніх клієнтів, у інших – розвиток тривоги та фобій (страху захворіти і померти чи страху перед відвідуванням церкви). Більшість з цих симптомів виникали у осіб дитячого віку відразу опісля здійснення поховальних обрядів або до одного тижня по їхньому проведенні і могли зникнути самостійно (без допомоги психотерапевта) за місяць-два після події. Майже всі випадки, описані професором Джоном Шовальтером, мали місце тоді, коли діти противилися їхній участі у похороні.
На відміну від двох вище згаданих праць, асоційований член Британського психологічного товариства Джон Голланд у своїй докторській дисертації дослідив довгострокові наслідки участі чи відсутності дітей на поховальних богослужіннях їхніх батьків. Автор провів інтерв’ю із сімдесятьма дорослими, котрі втратили своїх тата чи маму у дитинстві, а також із тридцятьма їхніми батьками, що залишились без подруга. Майже половина учасників цього дослідження брала участь у похороні своїх тата чи мами (47%). Жоден із тих, котрі були присутні під час здійснення обрядів, оглядаючись у минуле, не повідомив про будь-який негативний досвід. Дві третіх респондентів навпаки позитивно оцінили їхню участь у похороні, або ж сказали, що це було для них корисно. Натомість, серед тих учасників дослідження, котрі були відсутні на богослужіннях, більше третини висловили жаль з цього приводу. Майже 20 % – зазначали, що почувалися «виключеними» з родини, а 13 % – взагалі зізналися, що відчували розчарування, образу чи злість через те, що їм не дали можливості сказати своє останнє «прощай» померлій особі.
Британка Емма Вільямс, у своєму інтерв’ю виданню Ґардіан, розповіла про панічні атаки, котрі виникли в неї у дорослому віці внаслідок «замороження» реакції горя в дитинстві. Батько Емми раптово помер, коли їй було десять, її ж матір не дозволила дитині бути на поминальних богослужіннях. Пізніше дівчина відчувала «пустоту», адже тато просто несподівано зник з її життя. Вона не розуміла реальності смерті свого батька, не мала нагоди попрощатися з ним. Згодом мама Емми зазначила: «Я вирішила, що буде правильнішим для Емми не йти [на похорон] тому, що я хотіла захистити її, але я швидко про це пошкодувала і досі жалію, не в останню чергу через те, що я знаю чого це коштувало їй [доньці] впродовж багатьох років». Ці слова матері насправді показують, що не тільки діти, які були не допущенні до заупокійних богослужінь, але також їхні батьки через деякий час можуть страждати від такого свого рішення.
Бажання захистити дитину від суворих реалій життя можуть мати протилежний результат. Якщо особа, ще у дитячому віці, ніколи не була присутня на похороні своїх знайомих, сусідів чи далеких родичів, то яку вона може пережити травму, коли їй доведеться прощатися із дуже близькими їй людьми? Професор Джон Шовальтер, про котрого вже згадувалось, констатував, що діти, котрі допомагали ховати своїх домашніх улюбленців, набагато краще справлялись із своїми емоціями під час поминальних обрядів над людьми. Однак, для того, щоб полегшити дитячий досвід участі у траурних ритуалах, малолітнім особам слід пояснити, що відбуватиметься під час похорону. Найперше, слід сказати дитині, що плакати, проявляти свої емоції під час богослужінь – це нормально. Малолітня особа має бути попереджена про різноманітні прояви скорботи з боку рідних (це може бути як лемент, так і непритомність когось із присутніх). Також варто наголосити дитині, що вид тіла покійного може бути відмінним від того, як людина виглядала при житті. Якщо малолітній висловить своє бажання доторкнутися до померлого, то дорослі можуть допомогти реалізувати цей задум. Назагал дитина, якщо вона цього хоче, може бути залучена до підготовки похорону, а також активно брати в ньому участь. Наприклад, навіть у дитячому віці особа може допомогти батькам вибрати квіти, що будуть принесені до могили покійного, або ж дитина може намалювати малюнок, написати лист чи зробити якісь вироби своїми руками і вкласти їх у домовину. Такі активності допомагають дітям відчувати себе не просто пасивними спостерігачами ритуалів, але частиною спільноти, що горює.
Бувають випадки коли малолітня особа навпаки відмовляється брати участь у поминальних богослужіннях. Якщо такою є воля дитини, то батькам слід поставитися до неї з повагою. Малолітня особа має розуміти, що її найрідніші підтримують будь-який її вибір і що вона будь-коли може його змінити. Батьки можуть розпитати дитину чому вона не бажає бути присутньою на похороні (можливо вона чогось боїться), а також поцікавитися тим, з ким із дорослих вона б хотіла залишитися вдома. Залучення друзів чи родичів до допомоги актуальні навіть тоді, коли дитина іде на богослужіння. Часто дорослі через особисті переживання, клопоти, пов’язані із організацією похорону, не можуть присвятити належної уваги своєму чаду, а відповідно підтримка з боку оточуючих в цій ситуації не буде зайвою. Людина, котрій довіряє дитина, може теж пояснити останній суть обрядів (якщо цього раніше не зробили батьки), супроводжувати малолітню особу під час богослужінь. Ті, хто переживають важку втрату мають розуміти, що покликати друзів, родичів, дітей на похорон – це так само нормально, як і запросити їх на весілля чи хрестини. Якщо ми розділяємо із близькими радісні моменти нашого життя, то чому ж маємо виключати когось із нашого оточення, коли переживаємо смуток і горе?
Підсумовуючи, слід зазначити, що нерідко серед громадськості побутує думка про те, що участь дітей у поминальних богослужіннях є небажаною, а то й навіть шкідливою. Малолітніх осіб часто не беруть із собою на похорон, бажаючи відгородити їх від сумних реалій життя. Наукові дослідження показують, що така позиція є лише частково правильною. Згідно з дослідженнями американських науковців участь у похороні у короткостроковій перспективі може привести до поведінкових проблем, розвитку тривоги та появи деяких страхів. Однак подібні проблеми виникають у малолітніх осіб теж і як наслідок переживання ними горювання. Що стосується довгострокових наслідків, то опитування, проведені в Британії, показують протилежний результат. Більшість дорослих, котрі в дитячому віці втратили одного зі своїх батьків, позитивно оцінили свою участь у богослужіннях. Натомість значна частина респондентів, котрі були не допущені до поховальних обрядів, згодом жаліли, що не могли попрощатися із дорогою для них особою. Дехто зізнавався, що відчував виключення з родини, злість чи розчарування. Шкодувати про своє рішення згодом можуть і батьки, котрі не допустили своїх дітей до похорону. Якщо батьки бажають добра своїй дитині, то вони мають дати їй вибір. В тому випадку коли малолітня особа не хоче брати участь у поховальних обрядах, її до цього не можна змушувати. В часі похорону вона має залишитися із людьми, котрим вона довіряє. Коли ж дитина бажає бути присутньою в часі здійснення обрядів над померлим, то її потрібно до цього належним чином підготувати. Для малолітньої особи це може бути життєво необхідно сказати своє останнє «прощай» людині, котра назавжди залишиться у її серці.