Олег Мельниченко
дослідник історії богослов'я, STL
Віра у Трійцю парадоксальна, нелогічна, а найпростіша спроба її бодай висловити, не те щоби пояснити, суперечить усьому, що ми знаємо про числа і світ назагал. Ми починаємо своє «Вірую» запевненням, начебто віруємо в «єдиного Бога Отця Вседержителя» – аби у наступному ж реченні додати, що визнаємо ще одного Господа, «єдиносущного з Отцем», а трохи згодом додати до списку ще одного, «рівнославимого» із двома попередніми. Здавалося б, така загадкова догма має неабияк впливати на духовне життя. Проте найчастіше саме цей «пункт» виявляється відтісненим у сферу абстрактних мудрувань – складних і, зрештою, не надто потрібних. Незбагненна таїна – що тут даремно ламати голову.
Така нехіть до доктринальних роздумів – не новина і не ознака загального збайдужіння перед кінцем світу. Ще у XVIII ст. німецький філософ і богослов Фрідріх Шлеєрмахер, намагаючись врятувати бодай щось із християнства, яке Просвітники зневажали як набір казок і забобонів, стверджував, що релігія проростає із сердечного пориву, з відчуття власної залежності від Бога. Послідовники Шлеєрмахера по-різному уточнювали, яке саме почуття чи відчуття є основою релігії, але сходились у тому, що догми, богослов’я, пов’язані з ними складні терміни і формулювання – це полова, насипана поверх істинного зернятка віри.
Два століття по тому, добрий католик і статечний отець-єзуїт Карл Ранер вбачав у байдужості людей до догматики проблему, а не причину здихатися її для загального полегшення. У своїй праці «Трійця» він із сумом писав, що якби раптом Церква відмовилася від догми про Трійцю, мало що змінилося б у християнських книгах.
Проте, що б там хто не говорив, значну частину своєї проповіді Ісус присвятив не важливості почуттів, а ризикованим заявам про своє божественне синівство. Стосунки Отця і Сина є головною темою Євангелій та апостольської проповіді, а не виникли внаслідок філософських теревенів на пізніших соборах. Для чого було б Ісусові дражнити гусей, такими заявами, як тільки не для того, аби виголосити істину про те, ким є Бог?
Десь із середини минулого століття в історії християнської думки почався період, який називають тринітарним Відродженням. Трійця стала темою численних трактатів, проповідей, а також почала фігурувати у церковних та міжцерковних діалогах. Сьогодні услід за догмою про Трійцю довелося б викидати цілі книжкові шафи з богословських бібліотек і звільнити кілька гігабайт пам’яті на моєму ноутбуці. Заслугу самого Ранера в такому повороті переоцінити неможливо. Але не менш, а то й більш важливий поштовх наверненню до Трійці дала школа спільнотного тринітаризму.
Засновником цієї школи (принаймні у західному богослов’ї) прийнято вважати німецького лютеранина Юрґена Мольтмана. У своїй праці «Трійця і Царство Боже», що вийшла у світ 1980 р., він говорив, що Отець, Син і Святий Дух є Особами в повному сенсі цього слова – кожен із власним центром свідомості, свободою та суб’єктністю. Особи Трійці, стверджував Мольтман, не є частинками чи похідними єдиного Божества, а радше спільнотою трьох повноцінних Осіб. Погляньте, говорить Мольтман, як описано Христа у Євангеліях – на кого він схожий? На гучномовець, під’єднаний до небесного мікрофону, чи на живу особу, що вказує на Отця, як на когось іншого, спілкується з ним (не до самого ж себе він молиться) та з великим зусиллям підпорядковує свою волю його волі? А Святий Дух, що «віє де хоче» і який має прийти після Ісуса аби «навчити» учнів? Посилаючись на низку біблійних прикладів, Мольтман доводить, що Отець, Син і Святий Дух живуть, діють і спілкуються одне з одним як самостійні суб’єкти.
Любов, якою є кожна з Божественних Осіб у своїй сутності є причиною їх єдності. Чудовим українським словом, яке нечасто використовують у тріадології, але яке добре надається для пояснення принципу єдності Трійці є самозабуття. Самозабутня любов виводить люблячого за межі власного его і «вселяє» його в любленого. У випадку з досконалою любов’ю нематеріальної Трійці ми можемо сприймати це буквально: Особи Трійці живуть одне для одного і саме тому – одне в одному. Так, румунський представник школи тринітаризму Думітру Стенілое пише: Отець бачить себе не інакше як люблячим Сина, а Син не мислить себе ніким іншим, як тим, хто виконує волю Отця. Кожна з Осіб Трійці живе любов’ю до інших, інтересами інших, як наслідок – в інших. Любов між Особами Трійці є такою досконалою, а взаємопроникненням таким повним, що це робить їх одним цілим, але без затирання особистісних відмінностей. Цей принцип єдності тринітаристи, услід за богословом VII-VIII ст. Йоаном Дамаскином, називають перихорезисом (гр. περιχώρησις).
Як у такому разі людина може бути образом і подобою Божою? Прецінь, людська особа, якщо тільки вона не страждає від потроєння особистості, не може імітувати життя цілої спільноти. Що ж, вочевидь, не людина сама по собі, а люди – як маленькі гуртки, так і великі спільноти, а то й усе людство – покликані наслідувати приклад Трійці, втілюючи його у щонайрізноманітніших сферах людського життя.
Десь на цьому моменті зі стовбура більш-менш єдиного уявлення про Трійцю як про спільноту і як приклад для наслідування починають розгалужуватися різні напрямки спільнотного тринітаризму. Спільнотний тринітаризм не обмежений ні конфесійними, ні дисциплінарними межами. Його представниками є католики і православні, протестанти і англікани. Вони проголошують Трійцю зразком для наслідування у церковному (Джон Зізуас, Мірослав Вольф) та духовному (Майк Морелл, Річард Рор) житті; у політиці (Мольтман), у боротьбі за соціально-економічну (Леонардо Бофф) і ґендерну (Сара Коаклі, Карен Бейкер-Флетчер) рівність, та у низці інших сфер – усюди, де люди збираються у спільноти.
Продовжуючи метафору з деревом, скажу, що спроба звести вчення цієї школи до кількох спільних етичних принципів подібна до спроби зв’язати крону дерева в пучок: такими різноманітними вони є. Так, герою оповідання Едгара Алана По «Золотий жук» треба вибрати одну з двох відправних точок, що вказують напрямок до місця, де закопано скарб. Відстань між відправними точками мізерна, лише декілька дюймів, проте, позаяк вони вказують різні напрямки, з кожним кроком відхилення стає все більшим. Щось подібне ми бачимо і в школі спільнотного тринітаризму. Здавалося б, незначна деталь заплутаної метафізики – стосунок окремої особи до спільної людської природи – може вилитися у скандальний різнобій у ставленні до ЛГБТ-спільнот якщо кожну з позицій ситхи-проповідники зведуть в абсолют. Втім, я спробую вказати на декілька щонайзагальніших етичних принципів, за допомогою яких ми можемо наслідувати життя Трійці тут, на землі.
1. Відкритість на іншого.
Особа – божественна або людська – не є самодостатнім індивідом, відірваним від решти світу. Як пам’ятаємо, навіть у Трійці Отець може бути собою лише як Отець Сина. Для нас, людей, це означає, що ми повинні переосмислити своє, часто надміру індивідуалістичне бачення особи. Ми теж стаємо собою лише у спілкуванні з іншим. І це не метафора, придатна для романтичних перебільшень, а, якщо завгодно, невід’ємна риса сформованої особистості: нарівні зі свідомістю чи змогою робити самостійний вибір, відкритість на стосунки з іншими людьми є необхідною умовою, аби вважатися особою. Так, герой Метью Мак-Конегі зі «Справжнього детективу» помилявся, пародіюючи християнське «Мені, мені, я, я». У цьому, на мою думку, головна відмінність між християнським зростанням, яке пропонують тринітаристи, і саморозвитком від інстаґрамних коучів: перші пропонують зростання не через щоденне самозанурення та самоафірмації, а через вихід, бодай на який час, поза межі турботи про себе — заради іншого.
Приклад Трійці допомагає уникнути хибного протиставлення між індивідуальним та спільнотним. Християнин – це не гордий байронічний самітник з огидою до натовпу і з особистими стосунками з Богом. Як стверджують тринітаристи, співучасть людини з Богом можлива лише як співучасть людей у Бозі. Інакше кажучи, ми не можемо досвідчити Бога інакше, як тільки у компанії братів і сестер. Так само, як окрема людина, християнські спільноти – парафії чи Церкви – не повинні піддаватися спокусі фортечної ментальності, яка протиставляє наше «мале стадо» нечестивому зовнішньому світові.
Всі ці ідеї притаманні богослов’ю Мольтмана, Боффа та Стенілое. Втім, гадаю, доречно буде збалансувати цю дещо ідеалістичну картину ремаркою Вольфа, якого особисто я вважаю тверезим голосом у цій компанії. Вольф погоджується, що власне «Я» повинно давати простір іншому без упереджень чи ворожості. Вольф називає таке налаштування «неперебірливим запрошенням». І все ж, застерігає він, ця відкритість не повинна бути сліпою. Межі важливі. Відсутність напористості одного «я» у присутності «напористого іншого» створює небезпеку того, що це «я» асимілюють або маніпулюватимуть ним. Тому, на думку Вольфа, захищати цілісність та недоторканість людини повинні не лише її особиста самоповага, а й відповідна державна політика.
2. Рівність
Мольтман, посилаючись як на біблійні вірші, так і на релігійних мислителів, доводить, що вчення про Бога, який безроздільно і авторитарно панує над світом, або про Отця, який головує над двома іншими Особами Трійці є хибним богослов’ям, що призводить до хибних наслідків у суспільстві, як-от виправдання земних тираній. Шкідливі наслідки поєднання релігії та державного абсолютизму, як стверджує Мольтман, створюють у суспільстві бажання звільнитися від нагляду згори, від цього «супер-его в душі і на хмарах». Бунт проти цього нагляду і став причиною європейського атеїзму. Натомість Писання пропонує образ Трійці, в якій усі Особи є рівними. Цьому образу відповідають земні спільноти «без привілеїв та підпорядкування».
Правдиве, виснуване із догми про Трійцю розуміння людської особи та її гідності несумісне з примусом. Свобода є одною із найбільших цінностей для спільнотних тринітаристів, а примус – чи не найбільшою обр̕азою, яку можна завдати Божому ̕образу. Православний тринітарист Зізулас у цьому плані безкомпромісний:
«Особою не можна жертвувати, її не можна підпорядковувати жодним ідеалам, жодному моральному чи природному порядку, жодній доцільності чи меті, навіть щонайсвятішій. Для того, аби бути вповні та бути собою ти маєш бути особою, тобто вільним від і вище над будь-яким примусом чи метою – природною, моральною, релігійною чи ідеологічною. Що надає ваги будь-якому особовому існуванню, так це абсолютна свобода».
Рівність Осіб у Трійці є прикладом рівності не лише на рівні громадянського суспільства, а й коли йдеться про ґендерну рівність. Вже у ранніх творах Мольтмана ми можемо побачити, як його трактування ролі першої Божої Особи саме як «Материнського Отця» допомагає автору подолати виключно чоловічі образність і термінологію у розмові про Бога. Подібним чином і Леонардо Бофф вбачає у адекватній доктрині про Трійцю ліки від хвороби «мачизму» у Церкві та культурі. У поєднанні із критикою авторитарного патріярхату в сім’ях, ці рядки відкривають дорогу для феміністичного спільнотного тринітаризму.
3. Слухання і служіння
Спільнотний тринітаризм – це не готовий набір приписів на кожен випадок життя, а радше пошуки того, яким чином втілити ідеал Трійці у різних ситуаціях по всьому світу. Мольтману закидали брак конкретики, мовляв, розмови про відкритість і рівність — це дуже добре, але як конкретно їх втілювати? Той на подібну критику відповідав: «Для кого і де повинен я бути конкретним? Для тих, хто вірує і діє у Кореї чи Америці, в Африці чи Європі? […] Я намагався говорити так, аби спонукати читачів уявити, що є необхідним у їхній ситуації».
Саме тому, перш ніж кидатися у вир боротьби за богоуподібнення світу, необхідно прислухатись до нього. Слухання є одним із центральних елементів тринітарної етики румунського тринітариста Стенілое. Лише відкриваючи для себе перспективи інших людей, ми доповнюємо свій егоцентричний світогляд, а також дізнаємось, як краще можемо прислужитись іншим. Остання причина заслуговує окремої уваги. Завдяки їй відкритість на іншого, цей «земний перихорезис» постає не езотеричною духовною вправою, а здобуває практичний вимір: абстрактний «інший» здобуває плоть і кров, а також низку життєвих негараздів; абстрактна ж «відкритість» перетворюється на служіння тут, зараз і для конкретної людини.
Наступним після слухання кроком, згідно зі Стенілое стає аскеза праці. Саме «аскеза», позаяк праця і перетворення природних благ мають бути спрямованими на допомогу іншим, а не власну вигоду. Це та, як висловлюється Стенілое, «терапія», яку Бог пропонує людям у боротьбі з усім тим, що розділяє, атомізує світ – словом, привносить у нього щось протилежне до перихоретичної єдності.
Про окрему роль Східних Церков
Зізнаюсь: мета цієї статті не лише просвітницька, а й, (у другу чергу, звісно) полемічна. Я сподіваюся, вона допоможе українським Церквам зі східним богослов’ям налагодити діалог із сучасним суспільством, а багатьом людям – примирити свою відкритість на європейський стиль життя із вірністю церковній традиції.
Існує так звана формула де Реньйона: стереотипне уявлення, начебто богослов’я Заходу, головним чином католицьке, обирає відправною точкою твердження «Бог один» і далі розмірковує про те, яким чином з цього твердження вивести три Особи, у той час як східнохристиянське богослов’я починає з підтвердження особовості Отця, Сина і Святого Духа, а відтак намагається знайти причину їх єдності. Як і будь-яка спроба звести складну систему, що формувалася по всьому світу упродовж тисячоліть до двох елементів, ця формула є надто грубим спрощенням. Сам її автор, французький єзуїт Теодор де Реньйон, застерігав, аби її не абсолютизували, але, схоже, намарно. Надто вже вона лестить обом гілкам християнства.
Спільнотний тринітаризм починався як спроба Мольтмана повернутися до Східних Отців. І справді, першість Особи перед природою в працях тринітаристів неможливо не помітити. Проте, якщо саме богослов’я Сходу так високо цінує людську свободу, гідність особи, права людини та рівність усіх у суспільстві, то звідки у східних суспільствах, в тому числі у Церквах, стільки деспотії? Звідки ця підозрілість до лібералізму та демократії? Якщо Зізулас і Стенілое праві, і спадщина Отців Церкви, у першу чергу трьох кападокійців Василія Великого, Григорія Назіянина та Григорія Нісського, і справді відстоює свободу особи, тоді, можливо нема причин сахатися гуманізму, лібералізму, чи що там мав на увазі патріярх Кіріл під «глобальною єрессю людинопоклонництва, нового ідолопоклонництва»?
І якщо Царство Боже є царством Трійці, а Трійця є спільнотою рівних осіб, без тиранії та утиску, тоді у християн більше союзників у політиці, ніж може здаватися. Той, хто бажає уподібнити свою земну батьківщину до Царства Божого, цілком собі може перестати очікувати на прихід нового короля Альфреда Великого або князя Володимира Великого, а натомість присвятити свою політичну боротьбу розвитку гуманізму та ліберальної демократії.
Список джерел:
Dumitru Stăniloae: Tradition and Modernity in Theology, edited by Lucian Turcescu. Iași, Oxford, Palm Beach, Portland: The Center for Romanian Studies, 2002, 53-70.
Baker-Fletcher, Karen. Dancing with God: The Trinity from a Womanist Perspective. St. Louis , MO: Chalice Press, 2006.
Boff, Leonardo. Trinity and Society. Translated by Paul Burns. Eugene, Oregon: Wipf and Stock, 2005.
Coakley, Sarah. God, Sexuality, and the Self: An Essay 'On The Trinity'. Cambridge: Cambridge University Press, 2013.
Moltmann, Jürgen. “Foreword.” in McDougall, Joy Ann. Pilgrimage of Love: Moltmann on the Trinity and Christian Life, Reflection and Theory in the Study of Religion. Oxford: Oxford University Press, 2005.
Moltmann, Jürgen. The Trinity and the Kingdom of God: The Doctrine of God. London: SCM, 1989.
Rohr, Richard. Morrell, Mike. The Divine Dance. London: SPCK, 2016.
Stăniloae, Dumitru. The Experience of God: Orthodox Dogmatic Theology Vol. 1. Revelation and Knowledge of the Triune God. Translated and edited by Ioan Ionita and Robert Barringer. Brookline, Massachusetts: Holy Cross Orthodox Press, 2000.
Stăniloae, Dumitru. The Experience of God: Orthodox Dogmatic Theology Vol. 2. The World: Creation and Deification. Translated and edited by Ioan Ionita and Robert Barringer. Brookline, Massachusetts: Holy Cross Orthodox Press, 2000.
van den Brink, Gijsbert. “Social Trinitarianism: A Discussion of Some Recent Theological Criticisms.” International Journal of Systematic Theology 16 (2014): 331–350.
Volf, Miroslav, “‘The Trinity is Our Social Program’: The Doctrine of the Trinity and the Shape of Social Engagement.” Modern Theology 14 (1998) 403-423.
Volf, Miroslav. After Our Likeness: The Church as the Image of the Trinity. Grand Rapids: Eerdmans, 1998.
Zizioulas, John D. Being as Communion: Studies of the Personhood at the Church. Crestwood, NewYork: St. Vladimir’s Seminary Press, 1997.
Zizioulas, John D. Communion and Otherness: Further Studies in Personhood and the Church. Edited by Paul McPartlan. New York: T&T Clark, 2006, 155-177.