Суспільно-орієнтоване навчання: безпекова архітектоніка освіти у небезпечні часи

Олександра Ляшенко

Докторка економічних наук, дослідниця та експертка з питань безпекового мислення

Нині освіта остаточно “вирвалася” з лабіринту під назвою “передача знань”. Чим більше нових можливостей, а з ними - викликів і загроз почав продукувати сучасний світ, тим більшим став запит на глибшу справжність освіти, “зіткану” з цінностей і сенсів. В Україні, яка з 2014-го року протистоїть російській агресії, такий запит має особливий присмак щодо спільного творення сенсів, формування гідності й розуміння відповідальності. І саме у такому контексті, коли безпека стає мінливою, а війна змінює саме відчуття реальності, суспільно-орієнтоване навчання (СоН) набуває особливого значення. Власне, освіта ніколи не може залишатися осторонь тих процесів, які відбуваються у суспільстві, тим більше - у часи теперішньої глобальної і локальної невизначеності. Не дивно, що саме такі часи потребують від освіти фокусування на безпеці, переосмисленні ставлення до пам’яті і до дизайнування майбутнього.

У добу складних суспільних трансформацій, коли освітні інституції дедалі частіше розглядаються як простори для civic engagement, концепт суспільно-орієнтованого навчання набуває стратегічного значення. Це не лише методика, що поєднує академічне навчання з громадянською активністю, а й поліфонічне освітнє середовище, у якому студенти розвивають критичну свідомість, рефлексивне мислення та етичну відповідальність. Ця ідея стала для мене наріжною у формуванні підходу до викладання, у центрі якого - досвід студента як активного суб’єкта змін. Цей підхід, вкорінений у парадигмі engaged pedagogy (bell hooks), є не лише професійним викликом, а й простором особистісної трансформації, в якому глибоке переживання сенсу поєднується з легким трепетом спільного пошуку.

Протягом останніх двох років я мала честь реалізовувати два міждисциплінарні проєкти СоН зі студентами Школи права УКУ. Мета обох проєктів зводилася до  осмислення культурної спадщини як ресурсу економічного розвитку та соціального зцілення. Студенти працювали з об'єктами культурної спадщини, які з різною швидкістю повертаються до  активного користування, а тому  не втратили своєї ідентичнісної й ціннісної сили. Обидва проєкти були не просто освітній досвід, а про  взаємодію з локальними громадами не як об’єктами дослідження, а як рівноправними партнерами,  живе і справжнє ціннісне безпекове спільнотворення. Отож, запрошую до фахової рефлексії про СоН як простір безпеки, точніше - про архітектоніку освітньої безпеки, ціннісної, багатошарової і суспільно-значимої.

До речі, чому тут використано термін "архітектоніка", а не "архітектура"? Архітектура освіти може бути структурною, інституційною, нормативною. Архітектоніка -  це не лише про зовнішню форму, а про внутрішню логіку побудови системи, про її змістовне ядро, зв’язки між елементами, рівновагу і сенс. Це радше філософське поняття, яке дозволяє говорити про освіту як простір, у якому молекули знання поєднані з цінністю впливу. У випадку освітньої безпеки, архітектоніка - це не просто набір заходів безпеки, а інтегрована система, у якій навчання, дія, етика, міжсуб’єктність і рефлексія утворюють єдине “магнітне” поле. Це означає, що для викладача - це не лише “мезаніка” навчання, а й створення простору довіри. Для студента - не лише здобуття компетентностей, а і проживання досвіду включеності. Для громади -  не лише участь в активностях, а й визнання. Це також структура, в якій діють одночасно академічна логіка (дослідження, аналіз, теорія), емоційна царина  (проживання, емпатія, тривожність) і етична площина (відповідальність, межі, вплив). Архітектоніка освітньої безпеки у такому контексті - це той "каркас", що тримає взаємозв'язок між змістом навчання, контекстом війни і відповідальністю за майбутнє.

Виклики війни освіті: чому СоН актуалізується?

Освіта ніколи не може бути нейтральною, а нині і поготів. Якби це було інакше, вочевидь, ворог так активно не знищував би усе, що пов’язано з українською освітою. Агресор стверджує, що наносить удари виключно по військових об'єктах нашої країни. Міністерство освіти і науки України зібрало численні факти та аргументи, які спростовують це твердження: російські війська руйнують школи та університети, дитсадки і дитячі будинки. За даними https://saveschools.in.ua/ (це інтерактивна мапа, дані постійно оновлюються) станом на початок квітня 2025 року 4063 закладів освіти постраждали від бомбардувань та обстрілів. 387 з них зруйновано повністю. Однак фізичне знищення - це лише наслідок, справжня причина криється у цінності освіти як ресурсу міцності спільнот. Саме у часі війни, освіта, яка не зміцнює спільноти, починає втрачати сенс. Саме тому університети починають виходити на той віраж своєї генези, коли з інституції знань вони перетворюються на лабораторії громадянської спільнодії.

Отож саме тому СоН є не просто реакцією на кризу, а стратегією антикризового управління. Завдяки чому СоН актуалізується саме в епоху викликів воєнного часу? Ось (неповний) перелік його властивостей, які дають відповідь на це питання і на які варто звернути увагу: зв’язок з (новою) реальністю, практичність і гнучкість,акцент на підтримку вразливих груп; адаптивність до розвитку технологій (зокрема, генеративного ШІ); промоція зміцнення ідентичності та солідарності, очевидно, найголовніше - опертя на поєднання академічного і життєвого досвідів.

Водночас, реалізація проєктів СоН в умовах війни також є неабияким викликом, хоча  б тому, що будь-який вихід за межі авдиторного простору завжди може бути пов’язаний із небезпеками, нині помноженими на мілітарні загрози, але далі про це буде детальніше. 

Тустань і Роздол: проєкти СоН, які стали просторами взаємодії

Перший проєкт СоН - «Економічна корисність збереження культурної спадщини на прикладі екосистеми Тустань»,  ним опікувалися третьокурсники освітньої програми «Право» в межах дисципліни «Вступ до економіки». Ми мали поїздку до Тустані (https://ucu.edu.ua/news/zberezhennya-kulturnoyi-spadshhyny-studenty-uku-zdijsnyly-osvitnyu-mandrivku-v-tustan-v-mezhah-suspilno-oriyentovanogo-navchannya/) де студенти проводили опитування в селі Урич задля мапування стейкхолдерів екосистеми «Тустань» – музею, підприємців та представників громади. Відповідно до проведеного дослідження, студенти склали список рекомендацій щодо подальшого розвитку екосистеми «Тустань», зокрема розгалуження продажу місцевих продуктів та ремесел, масштабування подій і активізації ціннісних пропозицій для співпраці. У презентації, на якій були присутні ключові стейкхолдери досліджуваної екосистеми, студенти зазначили, що саме у часі війни росії проти України економічне підґрунтя збереження культурної спадщини суттєво загострилось, тож проєкт міг би бути пілотним і надалі тяглим (так, власне, і сталося, але для іншої локації). Студенти дійшли висновку, що культурна спадщина є не лише важливим туристичним ресурсом та  важелем збереження локальної ідентичності, а й і потужною рушійною силою місцевого економічного розвитку, важливість якого саме у часі війни важко переоцінити. 

Однак коли певна (добра) дія і подія відбувається вдруге з точністю майже «день у день»  - то це вже можна назвати традицією. Якщо послуговуватися термінологією бізнесу - масштабування, а якщо синергувати перше і друге, і розглянути це крізь біфокальну лінзу СоН, то буде - формування культури масштабування досвіду кращих традицій СоН. Слово «культура» тут ключове щонайменше двічі, бо другий досвід реалізації  проєкту СоН, який так само відбувається у межах вивчення «Вступу до економіки» студентами третього курсу Школа права УКУ / UCU Law School знову про розвиток культурної спадщини. Масштабування - бо минулорічний досвід такого СоН переноситься на іншу локацію - у Роздол, до Палацу Жевуських-Лянцкоронських  https://www.facebook.com/RozdilPalaceProject  і залучає студентів спеціальності “Менеджмент мистецтв” Львівська національна академія мистецтв та професійну гідесу Анастасію Глотову; традиція - бо у фокусі знову культурна спадщина, яку треба не лише «консервувпти» і зберігати, але розвивати і перетворювати на екосистему “на засадах елегантного заробляння коштів” (як говорить головна стейкхолдерка Палацу Ганна Гаврилів); досвід - бо він завжди ключовий для справжньої якісної освіти.

Обидва кейси показали: освіта - це не лише про те, що ми знаємо, а про те, як ми взаємодіємо.Поскільки “точкою зборки” обох проєктів стала культурна спадщина, то саме простір взаємодії на цих двох локаціях дозволив дійти дещо парадоксальних висновків. Це може виглядати дивно: війна триває, обстріли не вщухають, руйнування продовжують “тримати” тренд накопичення, втім розвиток культурної спадщини не перестає бути на часі, може як ніколи раніше. Ось головні аргументи:

 культурна спадщина - це про цінності, а війна - це про їх знищення;

культура пам‘ятання - це доля сильних країн;

розвивати культурну спадщину- це інвестувати у громаду, а такі інвестиції - це про економічну корисність (те, що, до прикладу, вже зробив Vasyl Rozhko у Тустані, Hanna Havryliv у Роздолі - грандіозні докази)

Голоси студентів: рефлексія як джерело змісту

Поділюся результатми розширеного аналізу 47-ми студентських рефлексій щодо участі в проєкті з ревіталізації Палацу в Роздолі. Студентські рефлексії виявляють переважно позитивне емоційне тло: відчуття натхнення, вдячності, залученості та захоплення. Багато учасників відзначають, що це був перший досвід участі в суспільно-орієнтованому навчанні, виїзду до об'єкта культурної спадщини, спілкування з фахівцями. Повторюваними епітетами є "унікально", "цікаво", "неймовірно", "натхненно".

Ключові теми та досвіди, які студенти вважають цінними:

Практичне навчання на реальному кейсі: робота з економічними моделями, ідеями реконструкції, потенційними бізнес-моделями культурного об'єкта.

Зв’язок з громадою та фахівцями: особливо цінною стала можливість особистої розмови з пані Ганною — лідеркою проєкту, а також побачити "живу" ініціативу відновлення.

Культурно-ідентифікаційний вимір: усвідомлення багатства української спадщини, значення локальної історії, гордість за культурний потенціал.

Соціальні зв’язки: згадується досвід командної роботи, знайомства з новими людьми, позитивна взаємодія у групах.

Натхнення та мотивація: студенти підкреслюють важливість віри в ідею, наполегливості, бачення змін та дотичності до спільного майбутнього.

Новизна досвіду: більшість учасників підкреслюють, що це був перший досвід відвідування об’єкта до початку реставрації; осмислення культурної спадщини з економічної точки зору; участі в брейнштормах щодо моделей використання об'єкта; спілкування з практиками у сфері культурного менеджменту.

 Освітні здобутки та міждисциплінарність: згадуються приклади поєднання економіки, юриспруденції, культурології, управління та комунікацій, студенти говорять про застосування аналітичного мислення, спроби розрахунків, моделювання розвитку об’єкта.

Рівень усвідомлення потенціалу спадщини: зростає розуміння, що культурна спадщина може бути основою сталого місцевого розвитку, учасники бачать Палац як простір для самореалізації, мистецьких практик, туризму, соціального підприємництва.

Усвідомлення труднощів: підкреслюється складність реконструкції, потреба в ресурсах, менеджменті, професійній підтримці, згадується про необхідність довгострокового планування, розуміння процесів інвестування, співпраці з громадою.

Опитування (нагадаю, було 47 відповідей) показало, що 87,2% респондентів вважають такі візити важливими і 12,8% - скоріше важливими;  не важливим або нейтральним цуй досвід не позначив ніхто х опитаних. Це свідчить про високий рівень цінування формату навчального виїзду.

Загалом, досвід участі в навчальному проєкті з ревіталізації палацу став джерелом глибокого професійного, ціннісного та особистісного зростання студентів. Він сприяв формуванню відчуття причетності до змін, розвитку критичного мислення, практичних навичок і спільнотної свідомості. Це і є приклад ефективного суспільно-орієнтованого навчання в дії.

Студенти говорять про натхнення, про унікальний досвід, про вперше відчуту причетність. Вони називали ці поїздки «неймовірними», «сенсовими», відкриваючими». Це не просто кейси, це - мікроспільноти дії. Від відвідування об’єкта до роботи з моделями, від розмов із фахівцями до виставлення власної позиції - усе це створювало ефект навчання через взаємність.

СоН як простір безпеки: аналітична рамка

У сучасному українському освітньому середовищі, особливо в умовах тривалої воєнної загрози, поняття безпеки набуває багатовимірного значення. Воно більше не зводиться до фізичного захисту — дедалі більше ми говоримо про психоемоційну, комунікативну, пізнавальну та інституційну безпеку. Саме в такому контексті суспільно-орієнтоване навчання постає не просто як методика чи інноваційна технологія, а як простір освітньої безпеки, в якому зростає відчуття змісту, приналежності та можливості впливу.

Під час реалізації двох міждисциплінарних кейсів, де студенти Школи права УКУ працювали з об’єктами культурної спадщини як з економічними та правовими викликами, було помітно: усвідомлення власного внеску в реальну справу створює умови для відчуття внутрішньої стійкості та впевненості у своїх діях. Освітня безпека в цьому випадку проявлялася не через спрощення чи захист від складного, а навпаки - через супровід у складності, через фасилітацію діалогу між академією, громадою та минулим.

Цей досвід також показав, що СоН - це модель взаємної підтримки, де студент не боїться діяти, бо знає, що має підтримку викладача і команди; громада почувається почутою і поважаною, бо до неї не приходять «згори», а слухають і залучають; університет перетворюється з інституції знань на простір довіри. Це особливо важливо у часи, коли освітній процес відбувається на тлі повітряних тривог, втрат, вимушеного переміщення. Коли сама участь у командному проєкті, діалог з громадою, робота з історією пам’ятки - стають способом повернення до відчуття зв’язку з реальністю, а отже - до безпеки в ширшому сенсі слова.

Таким чином, СоН формує не лише навички міждисциплінарного мислення та соціальної дії, а й закладає основи для побудови безпекового освітнього простору - простору, де навчання не відривається від життя, а повертає до нього гідність, діалог і надію. Крім того, унікальність СоН у часі війни, коли запит на безпеку неспівставно з “мирними” часами зростає, проявляється в орієнтації на на поточне і майбутнє зцілення ран війни. Власне, процес реалізації цих проєктів СоН  вже є “інтенсивною терапією” задля такого зцілення. (Більше про це йшлося завдяки грантовій підтримці  International Institute for Ethics and Contemporary Issues ось тут https://youtu.be/M9cvM-F-qMc?si=mZ91v2Haani2zdQd  і тут https://youtu.be/Vlq0hFp8eUg?si=hg1E3_5lPVHWwVJR )

Виклики реалізації СоН у (не)безпечний час

Розповідаючи про силу суспільно-орієнтованого навчання, не можу залишати поза увагою і те, що робить його таким складним, але від того ще більш цінним. І це те, що, власне, змушує архітектоніку СоН  бути вельми адаптивною. Кожен проєкт СоН - це не лише нові можливості, а й реальні виклики. Вони не завжди очевидні, але завжди впливають на глибину процесу. Ось головні виклики.

Вразливість викладача. Фасилітація навчального процесу в СоН - це не про контроль, а про супровід у невідоме. Викладач є одночасно координатором, етичним орієнтиром і учасником взаємодії. Це вимагає високої внутрішньої готовності до непередбачуваного і вміння тримати емоційне поле групи в умовах невизначеності.

Обмеження ресурсів і часу. СоН передбачає роботу з реальними середовищами, поїздки, спілкування, розробку рішень. Часто часу на підготовку - обмаль, а студенти мають дуже різний досвід і темп. Це потребує пластичності від усієї команди - і викладацької, і студентської.

Етичні дилеми. Залучення громад до освітнього процесу - це завжди баланс між дослідженням і втручанням. Де межа між навчальним експериментом і відповідальністю за вплив? Як не відтворити нерівність? Як розподілити ролі у змішаній групі студентів різних спеціальностей і з різним рівнем підготовки?Окрім організаційних чи етичних труднощів, проєкти суспільно-орієнтованого навчання можуть містити потенціал (ре)травматизації або перевантаження - насамперед тоді, коли не до кінця артикульовані цілі, очікування та рівень залучення. Для студентів це може проявитися як розгубленість, відчуття «використаності» чи надмірної відповідальності, що не узгоджена з рівнем підготовки.

Для громад виклик полягає у ризику поверхневого залучення: коли діалог відбувається формально, коли громада не бачить результату або ж відчуває себе об’єктом академічного дослідження, а не рівноправною стороною. Особливо чутливими є випадки, коли громада вже має досвід розчарування у співпраці з інституціями — тоді СоН може ненароком повторити травматичний сценарій «приїхали — поговорили — поїхали». Саме тому безпечна реалізація СоН потребує попереднього узгодження сенсів, послідовної комунікації, прозорості очікувань та побудови довіри як першого кроку.

Однак, крім ніби очевидних ризиків у наші “гібридні” часи на сцену виходять неочевидні, а подекуди - приховані небезпеки. Про що вони і чому на них варто звертати увагу? Ці небезпеки можуть виникати тоді, коли усіх або частина учасників проєкту не сфокусовані на цінностях СоН.

Небезпеки зміщення сенсів: іструменталізація навчання (коли СоН стає лише «пунктом у резюме», втрачається його ціннісний вимір) і підміна етики ефектністю (фокус на «результат» або зовнішню презентацію проєкту може затьмарити рефлексію, глибину, контекст).

Небезпеки недомовленості: непрозорі очікування між університетом і громадою ведуть до фрустрації обох сторін і/або невизначені цілі для студентів провокують відчуття тривоги, незахищеності, зниження довіри до викладача.

Небезпеки нерівності у взаємодії: епістемічна нерівність (коли академічна спільнота має більше «влади говорити» ніж громада - голос останньої може бути приглушений); студенти з вразливих груп (ВПО, ветерани, особи з досвідом втрат) можуть бути ретравмовані через певний кейс, якщо проєкт не містить для них опори).

Небезпеки відтворення колоніальної логіки: навіть найкращі освітні ініціативи можуть відтворювати патерн: «університет приїхав, щось зробив, поїхав».  Це створює ефект «зовнішньої влади» над громадою, замість партнерства.

Небезпеки надмірної емоційної залученості: у студентів — виснаження, якщо немає простору для рефлексії чи підтримки (наприклад, групової супервізії), а у викладача - вигоряння, особливо якщо він/вона виконує одночасно і  роль координатора, модератора, фасилітатора й носія сенсів одночасно.Ці виклики не зменшують цінності СоН. Навпаки,  вони роблять його живим, рефлексивним і по-справжньому трансформативним. Освіта, що відгукується на світ, не може бути гладкою, але саме завдяки цьому вона має шанс бути чесною

 

Аналітична рефлексія: як СОН створює безпекову архітектоніку освіти безпеку у часи воєнної нестабільності

Освітній процес у часи війни неминуче вступає в контакт із новими визначеннями безпеки. Йдеться не лише про фізичну захищеність,  а про психологічну витривалість, соціальну довіру, етичну впевненість у діях. Саме в такому розширеному розумінні безпеки суспільно-орієнтоване навчання (СОН) показало себе як потужна освітня відповідь на небезпечні часи.

СОН створює безпечне середовище навчання через залучення, а не ізоляці. У світі, що розпадається на фрагменти, студенти потребують не лише знань, а й відчуття приналежності, можливості впливу, спільної дії. Обидва кейси (Тустань і Палац у Роздолі) продемонстрували: включення студентів у реальні процеси взаємодії з громадами створює емоційно безпечний простір навчання — де є діалог, довіра, спільна мета.

СОН допомагає реінтерпретувати складність як ресурс. Замість того, щоб захищати студентів від складних завдань, СОН вводить їх у них - але в супроводі, з міждисциплінарною підтримкою, з правом на помилку і з повагою до кожного голосу. Такий підхід не ламає, а загартовує. Освітня безпека - це не уникнення ризиків, а наявність внутрішньої і зовнішньої опори для їхнього подолання.

СОН як профілактика освітньої травми. У часи, коли навчання часто зводиться до формальностей, а викладач і студент взаємодіють через екрани, СОН повертає освіті тілесність, простір, зв’язок. Випрацювання спільних рішень, присутність на місцях спадщини, діалог із локальними експертами — все це відновлює контакт з реальністю, що має терапевтичний ефект у часи інформаційного й емоційного виснаження.

СОН допомагає формувати педагогіку стійкості. Студенти, які брали участь у проєктах, не лише опанували нові знання. Вони вчилися залишатися включеними попри стрес, діяти в команді, домовлятися, розуміти обмеження часу й ресурсу. Саме ці якості є основою не лише освітньої, а й соціальної стійкості, яку формує університет як інституція в критичні часи.

СОН вимагає етичного лідерства з боку викладача. Формування освітньої безпеки неможливе без тих, хто тримає її рамку. У контексті СОН викладач не лише транслює знання, а й тримає поле взаємоповаги, фасилітує складні розмови, підтримує студентську ініціативу й приймає її недосконалість. Це інша педагогіка — педагогіка довіри, відповідальності і цілісності.

Отже, суспільно-орієнтоване навчання в умовах війни - це не «нестандартна методика», а форма освітнього опору дезінтеграції, відповідь на фрагментацію досвіду, ізоляцію і відчуття безсилля. Це простір, у якому студенти й викладачі можуть не лише зберегти, а й відновити зв’язок — із собою, зі спільнотою, з майбутнім. І саме це є найглибшим проявом безпеки в освіті.

Проєкт завершено. Що далі?

Ми завершили проєкт, але перед нами - не крапка і навіть не багатокрапка. Перед усе, це глибоке розуміння того, що Університет покликаний бути не лише місцем навчання, а й середовищем, у якому народжуються нові формати співпраці, довіри, дії. Саме так формується простір цілісного розвитку людини, де знання поєднується зі служінням, а професійність - із людяністю.  Для багатьох учасників ці проєкти стали точкою внутрішньої трансформації  в розумінні своєї професійної відповідальності, значення діалогу і ролі взаємоповаги. Для мене, як дослідниці та викладачки, цей досвід укріпив переконання, що міждисциплінарність - не складність, а сила; включення громади в освітній процес - не утопія, а необхідність; справжній розвиток - інтегральний за своєю природою.

Сподіваюся, що ця рефлексія додать аргументів на користь того, що СоН - це більше, ніж метод, а архітектоніка безпечної освіти навіть  у небезпечні часи, оскільки суспільно-орієнтоване навчання формує простір освітньої безпеки, у якому студенти навчаються діяти відповідально, мислити міждисциплінарно,  взаємодіяти з реальністю у складні для суспільства часи та сміливіше бачити (і навіть створити) майбутнє.  Освіта ніколи не може залишатися осторонь, але  у часи невизначеності роль освітньої залученості стрімко зростає до рівня освітньої дипломатії, особливо тоді, коли мова йде про безпеку, історичну пам’ять і соціально-економічне майбутнє громади і країни.