Християнство та іслам можуть бути один одному дзеркалами, де вони побачатьспільні виклики


Роман Назаренко

Керівник проектів та програм Інституту релігії та суспільства. Лектор УКУ


В ситуації постійної гонитви за економічним зростанням, невпинним технологічним розвитком та споживацькою культурою людина перебуває у стані перманентного тиску та несвободи. Ідеали сучасного світу спрямовані на швидке задоволення потреб та миттєві, найчастіше матеріальні успіхи. Людина прагне максимальної свободи, проте разом з цим воліє відмежовувати себе від індивідуальної чи суспільної відповідальності. Папа Бенедикт XVI в енцикліці "Caritas in veritate" влучно виокремив цю глобальну проблему, наголошуючи на тому, що "справжній людський розвиток потребує дотику до людини у всій її цілісності і кожному її вимірі". Соціальна доктрина Католицької Церкви, і, зокрема, її компонент цілісного людського розвитку покликаний шукати відповіді на глобальні виклики сучасності, опікуватися людиною та захищати її гідність та права. А чи може це бути моделлю і для інших авраамічних релігій, які мають схожі уявлення про гідність людини? Чи виклики, які є спільними, а також досвід їх подолання створюють добрий ґрунт для міжрелігійного діалогу? Про це та інше ми говоримо з Романом Назаренком, фахівцем з ісламо-християнських стосунків.

— Глобальні виклики, які переслідують людство в останні роки, з новою силою загострюють питання про гідність людини та пошанування її прав. У цьому сенсі дискурс про цінність людського життя отримує особливе забарвлення. Зрозуміло, що пандемія COVІD-19 внесла суттєві зміни в глобальний устрій світу, так і відповідно у життя кожної окремої людини. Публічні інтелектуали та філософи переосмислюють цінність людського життя і з новою силою ставлять питання про те, що означає бути людиною? Як жити гідно? Якою є вага людського життя? — Справді, ми живемо у світі, де складних проблем є значно більше, ніж адекватних відповідей на ці виклики. Попри оптимістичні прогнози багатьох футурологів, ХХІ століття аж ніяк не є спокійним острівцем загального добробуту та мирного врегулювання конфліктів. Війна є такою ж звичною реальністю для нас, як і економічні кризи чи соціальна нестабільність. На жаль, саме негативні явища роблять нас глобальним людством і пандемія COVІD-19 є добрим цьому підтвердженням. Зізнаюсь відверто, у мене, як і в мільйонів людей по світу, спершу не було відчуття, що Covid-19 розділить наше життя на "до" і "після". Зрештою ми мали підстави так вважати, зважаючи на нашу віру у технології чи сучасну медицину. "Британські вчені" завжди зарадять проблемі, а найголовніше зроблять це швидко, непомітно для загалу і з мінімальними втратами. Ми звикли вірити в майже безмежні можливості людського прогресу. Натомість, що ми бачимо зараз? За три роки з часу початку пандемії ми бачимо, що людство виявилося досить безпорадним перед викликами такого штибу. Більше того, пандемія оголила "приховані" проблеми сучасного світу. Сьогодні вже неможливо залишатися осторонь, адже ця проблема стосується в буквальному сенсі кожного. Ця пошесть "зрівнює" усіх, незалежно від від віросповідання, расових, етнічних, статевих ознак чи соціального статусу. Ми звикаємо до смертей людей, і часто, зокрема, через вплив ЗМІ, бачимо як людська смерть перетворюються на сухі статистичні дані. Пригадую відому тезу Хозе Казанови, який в контексті релігії та секуляризації говорив, що остання цікавим чином є смертельною загрозою, але й добрим стимулом для "відродження". Видається, що до ситуації з пандемією ми теж можемо застосувати цю метафору. Для релігії, як для складної духовної та інтелектуальної системи, цінність людського життя займає надважливе значення, яке par excellence не втрачає своєї актуальності. Попри наростаючий скепсис щодо релігії та її начебто відхід на маргінеси суспільного життя, релігія продовжує бути успішним об'єднуючим фактором для мільйонів людей. — Що нам пропонують християнство та іслам у ситуації перманентних криз та глобальних викликів? І разом з цим, яким чином захист прав людини та її гідності представлені у цих двох релігіях? Адже ми бачимо, що права людини, які крім соціального компоненту мають також морально-етичний вимір, стають ще одним глобальним викликом у сучасному світі. — Я би розпочав з того, що з кінця ХІХ століття і протягом усього ХХ століття, особливо на Заході утвердилась соціально-етична позиція, яка розглядає прогрес людини і суспільства у категоріях матеріального достатку та економічного зростання. Людина стала таким собі гвинтиком в економіці споживання та примноження матеріальних благ. У свою чергу Католицька Церква напрацювала протилежну позицію цілісного людського розвитку (ЦЛР), як відповідь на такий спрощений підхід до питання людського призначення. Зрештою, ЦЛР можна назвати наріжним каменем соціального вчення Католицької Церкви після ІІ Ватиканського собору і фактично жодна з енциклік не оминає питань пов'язаних із компонентом ЦЛР. Дещо спрощуючи, можемо сказати, що ЦЛР у своєму осерді дбає про розвиток кожної окремої людини та суспільства загалом. Центральною ідеєю та практикою ЦЛР є гідність людини і необхідність її пошанування та захисту. Звісна річ, що це християнське розуміння гідності людини має також достатньо спільних точок дотику із секулярним баченням цієї проблеми, проте у християнській поставі гідність людини, а також її права мають трансцендентний вимір. Іслам у цьому сенсі солідарний з християнством у тій позиції, де людина, її гідність та права в першу чергу нерозривно пов'язані із божественним компонентом. Також слід сказати, що в ісламі немає чітко окресленого напрямку, як цілісний людський розвиток, натомість питання про пошанування гідності та прав людини базуються на Корані, Сунні та правових нормах шаріату. В цілому цей дискурс набув особливої ваги в ісламі ближче до кінця ХХ століття. Зрозуміла річ, що пильна увага двох релігій до цінності людського життя органічно розвивалася протягом століть. Цей компонент був завжди присутній у моральному кодексі чи в доктринальній складовій християнства та ісламу. Обидві релігії мають як дуже близькі, так і цілком несуміжні позиції, власне тому ті чи інші компоненти прав людини в християнстві та ісламі слід розглядати з дуже прискіпливим оком. Я б також хотів зачепити питання непростої діалогічності між авраамічними релігіями та так званим секулярним баченням прав людини. Католицька Церква фактично миттєво відреагувала на післявоєнні документи про права людини (найважливішим з яких була Декларація прав людини і громадянина, 1948 р.), а взаємодія з ними була миттєвою та паралельною у часі. Повторюючись, офіційна Церква вітала такі важливі зрушення у необхідності захисту гідності людини, разом з тим змогла запропонувати свою систему координат, невідривну від трансцендентного компоненту. У соціальній доктрині Церкви ця система базується на чотирьох важливих принципах: гідність людини, спільне благо, солідарність, субсидіарність. У свою чергу, сучасна ісламська думка перебуває у досить складному стосунку із західними уявленнями про права людини. Вони, особливо у секулярному варіанті, засновані на розумінні права як сукупності сформульованих самою людиною і визнаних державою норм, що не опираються у своїй суті на об'єктивні критерії. Таким критерієм, на думку мусульманських учених, є лише божественна воля, яка не залежить від будь-яких суб'єктивних інтересів і бажань. Для мусульман ця воля і виражена в шаріаті – Корані та Сунні Пророка. — Продовжуючи розмову про порівняльну перспективу, чи розуміння прав та гідності людини в ісламі та християнстві мають більше точок дотику чи радше суттєво відрізняються між собою? — Дуже цікаве запитання, яке потребує трохи детальнішого вступу. Звісно, що як іслам, так і християнство в особливий спосіб виокремлюють шанобливе місце людини у світі. Життя людини має особливу цінність і є недоторканним. Як християнство, зокрема, католицька гілка (в контексті соціального вчення), так й іслам в рамках норм шаріату, що має свою засадничу основу в Корані, виділяють саме потребу захисту та розвитку гідності людини, яка є вищою за будь-які економічні мотивації чи матеріальний прогрес. Релігійна перспектива про те, що "цілі в жодному разі не можуть виправдовувати засоби", є добрим унаочненням того, що людина не може бути інструментом маніпуляцій тощо. Суттєві розбіжності між християнським та ісламським баченням у ставлені до природи людини лежать у богословській площині. В християнстві людина a priori має сакральний з Богом зв'язок, адже вона була "сотворена на образ і подобу Бога" (Бут. 1:27). Більше того, у Новому Завіті сам Бог стає людиною, переймаючи на себе всі труднощі та виклики людського буття. Натомість, для ісламу такі формулювання є цілком неприйнятними. Сама ймовірність такого трактування стосунку між Богом і людиною є неможливою. В ісламі відсутня позиція про те, що людина сотворена на образ Божий. Бог сотворив людину найкращим створінням, наділив свобідною волею (на відміну від ангелів, які її не мають), але не на свій образ. Іншими словами, людина удостоїлася найвищого статусу серед інших істот — бути єдиним намісником Бога на землі, його халіфом (khalif). Це слово ми знаходимо в Корані, зокрема у сурі Аль-Анам 6:165. Однак цей привілей не дарує людині права чинити беззаконня, породжуючи хаос та свавілля, але навпаки — нести відповідальність за сотворений та даний Богом у володарювання світ. Як бачимо, людина однаково високо трактується як в ісламі, так і у християнстві, однак підходи до розуміння її природи та зв'язку з Богом суттєво відрізняються. Ці "відмінності" добре помітні на повсякденному рівні в ісламському світі (головно в його арабській частині) і на Заході. Тут також неможливо оминути питання інтеграції релігійної етики в устрій сучасних суспільств. Сьогодні християнські цінності мають далеко не провідні позиції у Європі, ба більше, дуже часто вони сприймаються у категоріях застарілості чи несвоєчасності. Така ситуація значною мірою зумовлена переважанням секулярної етики, особливо у західній частині Європи. Хоча як ми знаємо, саме християнство чи ненайбільше долучилося до формування культурних та цивілізаційних обрисів Європи так і Заходу в цілому. Якщо ж ми поглянемо на ісламській світ то побачимо трохи іншу ситуацію. Релігія там достатньо міцно інтегрувалася у фактично всі сфери життя мусульманського світу. Звісно, ми можемо говоримо про коранічну перспективу та норми шаріату, які захищають людину. Проте тут слід підкреслити, що на превеликий жаль, в окремих країнах ісламського світу ці приписи існують тільки на папері і впроваджуються у життя в дуже обмеженому вигляді. Тим не менше, на прикладі ісламської парадигми, ми бачимо як соціально-політичні чи морально-етичні компоненти дуже тісно переплетені з релігійним виміром ісламу. — А як така спільність та відмінність розглядається у контексті перспектив міжрелігійного діалогу? — Якщо ми поглянемо до прикладу, на другу половину ХХ ст., то побачимо що перед Католицькою Церквою постало питання реакції на тогочасні виклики, які були доволі скептичні чи навіть ворожі до релігії. Серед них найбільш знаковими були різні робітничі, а також радикально ліві політичні рухи. Серед усього іншого ці тенденції також спричинилися до серйозних біоетичних викликів, спричинених "сексуальною революцією" на Заході. Схожі проблеми постали і перед ісламом, зокрема, під час серії масових вуличних протестів наприкінці 2010 року, які переросли у внутрішні військові конфлікти та у цілу низку революцій, що отримали одну загальну назву — "Арабська весна". Християнство та іслам схожі насамперед тим, що ідентифікують себе як сучасні релігії, а, отже, вони "змушені" миттєво реагувати на виклики, що постають як перед окремою людиною, так і перед цілим суспільством загалом. Сучасний світ знову стоїть на порозі ймовірних тектонічних змін. Католицька Церква, слідуючи "духу" ІІ Ватиканського собору, пропонує свої напрацювання не лише для вірян, — але й для "людей доброї волі". Якраз про це і говорить Папа Франциск у енцикліці "Fratelli Tutti" підкреслюючи важливість вселенського братерства та взаємної відповідальності один перед одним. Цікаво, що "велике заохочення" до написання даного документу понтифік отримав від мусульманина, Великого Імама Ахмеда Аль-Таїба. Крім того, численні імами по всьому світу позитивно відреагували на енцикліку, маючи можливість поглянути на власну релігію, часами із зовсім несподіваних сторін.



Папа Франциск і Шейх Ахмед Аль-Таїб

Джерело фото: Luca Zennaro/EPA


Сучасний світ і так переповнений ненавистю та агресією. Релігії, натомість, якраз і покликані зменшувати рівень напруги у суспільстві, борячись із всілякими несправедливостями. Власне це є однією з фундаментальних цілей релігії як такої. Тому на мою думку, як християнство для ісламу так і іслам для християнства можуть бути добрими дзеркалами для того, щоб поглянути на спільні виклики з нової перспективи, під іншим кутом.


— Ми можемо багато говорити про діалог і вести його у замкнених колах науковців, експертів. А назовні залишаються і проблеми людської гідності, і стереотипи та ворожість, які існують у стосунках християн і мусульман. Як перейти від закритого діалогу до позитивної публічної праці?


— Найперше, нам потрібно усвідомити справжні цілі, які ставить перед собою міжрелігійний діалог та нарешті позбутися міжрелігійного "романтизму". Суть цього явища зрозуміла вже із самої назви — це діалог, а не прозелітизм, навернення чи навіть місіонерство. Основним завданням міжрелігійного діалогу є пізнання іншого, з яким зустрічаються представники кожної з релігій, адже ми живемо у мультикультурному та мультирелігійному світі. Для цього існує ціла низка ініціатив організованих як Католицькою Церквою, так і мусульманськими освітніми закладами та дослідницькими центрами. Над цим завданням також працює і УКУ, зокрема Інституті релігії та суспільства.


Можливо найважливішим компонентом такого діалогу, який нажаль не завжди займає належне місце, є поглиблення власної традиції саме завдяки міжрелігійному партнерові. До прикладу, мені як християнину дуже цінним є вивчення Корану, адже у священній книзі для мусульман я знаходжу розповіді про важливих постатей Старого та Нового Завітів, або ж історію про сотворення світу, всесвітній потоп тощо. Вочевидь, як християнин я не можу приймати ці розповіді на рівні із тими, які є в Біблії, але ті особливості коранічних розповідей допомагають мені поглянути на мою традицію під новим кутом, провокуючи запитання та майбутні дослідження. У цьому зокрема, мені допомагає практика Sctiptural Reasoning, яка направлена на спільне вивчення текстів між представниками юдаїзму, християнства та ісламу.


У сучасному світі багато викликів, які є спільним для цілого людства, а отже, і для усіх релігій. Це дуже несвоєчасна справа свідомо шукати розбіжності між релігіями та думати про антагонізм. Ми повинні, вивчаючи досвід один одного, відстоювати сакральну гідністю людини та її право на мирне співіснування у Богом сотвореному світі.


Потрібно розуміти, що міжрелігійний діалог, відстоювання миру та справедливості у сучасному світі — це справа не лише Папи Римського, Вселенського Патріарха або Великого Імама. В першу чергу, це завдання і відповідальність кожного з нас.


* * *


Публікацію підготовлено в рамках цільової науково-дослідної Програми Цілісного людського розвитку Українського католицького університету та у рамках Програми «Діалог» імені владики Василя Лостена, за підтримки Центру міжконфесійного та міжрелігійного діалогу «Лібертас».


Автор: Тарас Антошевський