top of page

Травми минулого і безпека майбутнього

Виступ на візійній конференції УКУ – НаУКМА

«(Життє)стійкість після перемоги: безпекові виміри суспільного життя українців»


Роман Кечур


психіатр, президент Української конфедерації психоаналітичних психотерапій, завідувач кафедри психології і психотерапії УКУ

Почну з того, що є травмою. Нам треба чітко дефініювати, що є травмою і що є досвідом у їхній дихотомії, – і від цього відштовхуватися при їхньому розпізнаванні. Бо якщо все є травмою, то тоді травми немає.


Широке використання будь-якого терміну завжди призводить не лише до його девальвації, а й до смислової плутанини. Наприклад, депресія: зранку став, поганий настрій – вже: в мене депресія. Насправді депресія – це щось зовсім інше, це хвороба. А поганий настрій є просто поганим настроєм. Девальвуючи терміни, ми втрачаємо розуміння того, про що розмовляємо, наша мова стає недостатньо інформативною.


Історія питання


Я крім того, що психіатр, ще й психоаналітик. Тому буду мислити цими категоріями. Це не означає, що вони правильні чи добрі, – це просто мова, якою я думаю.


У психоаналітичній традиції травму визначають як настирливе повторення з ціллю фіксації суб’єкта на своїй травматизації. Досвід фіксується і репродукується. Тобто, травма – це досвід, який постійно повторюється. Щось, що не може змінитися (бути переосмисленим), називається травмою.


Феномен настирливого повторення визначає головну властивість травми: ціллю травмованої психіки є прагнення реконструювати минулий стан інтенсивного збудження – для того, щоб на цей раз, коли ми ще раз це повторимо, може вийде нетравматично. Тобто ми повторюємо травматичний досвід з надією, що ми його подолаємо, – і будучи всередині травми, ми його просто репродукуємо, повторюємо.


Зиґмунд Фройд паралельно описує ще й іншу роботу повторення, а саме повторення для переробки та переосмислення досвіду. Досвід і, головне, пам’ять розглядаються як щось, що в розвитку змінюється:


«Наш психічний апарат виник завдяки процесу розшарування: матеріал, що існує у вигляді слідів пам’яті, час від часу реконструюється і перезаписується…» (З.Фройд, з листа до Вільгельма Фліса)


Варто наголосити – те, що ми пам’ятаємо про наше минуле, перезаписується, виходячи з контексту сьогоднішнього дня. Наприклад, те, що ми сьогодні пам’ятаємо про українсько-польські відносини, визначається сьогоднішнім днем; а те, що ми пам’ятали п’ять років тому, психологічно визначалося (психологічно, а не фактологічно) тою взаємодією, яка була тоді. Тобто, коли ми говоримо про минуле, ми говоримо ніби про якісь об’єктивні факти, а маємо справу з перезаписаним досвідом у контексті сьогоднішнього переживання. І це є головна теза, на якій я буду засновувати свої дальші роздуми.


«Пам’ять з’являється не один раз, а багато разів поспіль … наступні запам’ятовування є психічними досягненнями попередніх етапів життя. На кордоні цих етапів відбувається перетворення психічного матеріалу.


На мою думку, характерні риси психоневрозів можна пояснити відсутністю такого перетворення…» (Фройд в листі до Вільгельма Фліса)


Отже, травма – це пам’ять, яка не змінюється. Це дивно чути: чесна, порядна людина мала би весь час однаково думати про своє минуле. Але це означає, що коли ми однаково думаємо про своє минуле, ми перебуваємо всередині травми.


Апелюючи до індивідуального досвіду кожного: якби ви сьогодні зранку трошки посперечалися чи трошки посварилися з близькими до себе людьми – з дружиною, чоловіком, ви згадали би всі накопичені образи. А коли вже трошки примиритеся і стосунки стануть позитивнішими, то і спогади наші стають зовсім інакшими, позитивнішими.


Наші спогади про наше минуле дуже сильно змінюються, вони залежать від цього контексту.


Що нам це дає, для чого потрібен був цей пасаж? Щонайменше ми можемо розпізнавати відображення травми в повторювальних ритуалах і новий досвід у спонтанній творчості. Тобто все, що ми повторюємо, – це спроба опрацювати наші травми. Все, що є спонтанне, первинне і неповторне – це зона, вільна від нашого травматичного досвіду.


Тепер щось, що може не сподобатись. Я, нагадаю, психоаналітик. А робота психоаналітика – говорити щось, що людям не подобається. Але говорити в такий спосіб, щоб можна було з цим не погоджуватися, щоб можна було про це думати. Тобто моє основне завдання – запропонувати вам про це думати.


За моєї пам’яті ми пережили вже три революції. Ми як українська велика спільнота вимагаємо великого здвигу пасіонаріїв, який постійно закінчується циклом нашої неспроможності до системних трансформацій.


У результаті ми ніби приречені йти по колу повторень травми, яка могла би бути названа героїчною поразкою. Коли ми говоримо про українську історію, ми весь час говоримо про наші поразки: ми героїчно боролися і героїчно програли. Відкриємо “Похорон” Франка – він це прекрасно описав, описав те, як ми створили націю: створили націю навколо нашої катастрофи, навколо нашої героїчної боротьби і нашого програшу. Створивши таку націю, ми приречені програвати. Тому що бути українцем – це бути тим, хто героїчно бореться і програє. Це буде вам не подобатися, але я все ж запропоную вам цю думку: спробувати подивитися під цим ракурсом.


Від Батурина, Крутів, Маківки до Іловайська і Дебальцевого. Включно з неспроможністю після Революції на граніті, Помаранчевої революції і Революції гідності. Кожен раз за зразком Сізіфа повторюється цикл героїчної боротьби-поразки.


Отже, ми як спільнота ніби приречені повторювати цикл одного подвигу-невдачі замість послідовного розгортання різних компетентностей, втілених в історії про 12 подвигів античного героя.


Приречені, поки не перетворимо травму на досвід і не вийдемо з зачарованого кола.


Як можна це зробити?


Травма, на моє глибоке переконання, не є сукупністю горя, не є сукупністю болю. Травма є нерозділене переживання, коли людина перебуває всередині травми і ніхто не розділяє цю травму. Мені здається, що ми маємо перший в нашій екзистенції як спільноти досвід розділеного переживання. Ми за цих пів року стали в центрі історії. Це означає, що світ розділяє наші переживання, – і це означає, що травма може бути подолана. Тобто трагедія може не стати травмою і ми можемо не повторити цей цикл. Ми не самі. І в цьому шанс вийти з замкненого кола. Але для цього нам треба зрозуміти, де ми перебуваємо, в якому місці.


Майбутнє. Шанси і розчарування.


Ми переживаємо важке народження. Народження нації. Або, точніше, переродження нації. Її повторне згадування, переписування її історії. Народжується нація-переможець. З’явився шанс вийти з кола героїзму-поразки.


Мусимо також усвідомити: із закінченням війни святкування нашого народження завершиться. Ми перестанемо бути найцікавішою нацією на землі – ми станемо звичайним народом. Після перемоги нас чекають ще одинадцять випробувань. Бо подвигів має бути дванадцять. Така метафора.


Що в цьому найважче?


Найважче буде зійти з п’єдесталу героїзму і сісти за парту учня. Не піддатися спокусі формулювати нові етичні стандарти для решти світу (в нас охочих навчити світ є багато), а доробити незроблені домашні завдання з обмеження корупції, технологічної модернізації та швидкої інтеграції в західний світ. Швидкої, бо найціннішим ресурсом є час. Це треба нам зрозуміти, бо коли ти перебуваєш всередині травми, часу нема – перед тобою вічність. Вихід із травми розгортає циклічний час в час лінійний і навіть в час фрагментарний постмодерного світу, дає можливість оцінити ресурс часу.


Це буде найважче. Бо для цього треба подолати українську ритуальну традицію циклічного часу й перейти в час лінійний і точковий. Отже вийти з простору травми в простір досвіду і творчості. У певному сенсі змістити наголос із нашої унікальності (бо ми весь час будуємо нашу ідентичність на нашій унікальності) на нашу звичайність. Тобто стати звичайним народом західного світу.


Нові травми – і що ми будемо з ними робити, з цим новим болем нашого життя.


Війну можна метафорично уявити як розрив русскої бомби. Вибух розриває тіло нашого народу і розносить мільйони осколків по цілому світу. Люди втрачають рідних, будинки, гроші, роботу, землю. Їдуть на війну, втікають від війни, гинуть, губляться, травмуються. Багатьох ув’язнюють, фільтрують, катують, принижують, убивають. Зникають цілі міста. Багато з них вже ніколи не будуть відбудовані. Навіть після нашої повної перемоги.


Це важко усвідомити, дещо навіть неможливо.


Рецепт. Не знаю рецепту напевно – хоча я психіатр і психоаналітик. Але те, в що я вірю, звучить наступним чином: не загубити жодної людини, не загубити жодного стосунку, не забути жодного втраченого.


Ми збережемо стільки України, скільки втримаємо людей у нашій пам’яті й у наших стосунках. Мені здається, це єдине, що ми на сьогоднішній день можемо.


Львів, 10 вересня 2022 р

Comentarios


Los comentarios se han desactivado.
bottom of page