top of page

Радянський досвід народжених в Україні


Наталя ШЛІХТА


кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія», дослідниця історії Церкви в радянській державі та історії радянського суспільства


Як не осмислене та не подолане радянське минуле впливає на наше майбутнє?

Для відповіді на це запитання я представлю результати онлайн-опитування серед учнівської молоді 14–18 років під загальною назвою «Радянське минуле та його вплив на життя сучасної молоді», що його проводила команда проєкту «Радянське минуле: (Пере)осмислення історії» якраз напередодні повномасштабної війни. В опитуванні взяли участь майже 1000 учнів (мінімальна кількість відповідей на поставлене запитання – 941, максимальна – 995) з усіх регіонів України, окрім Одеської та Хмельницької областей, що робить це опитування достатньо репрезентативним.¹

У дискусіях про вплив радянського минулого на життя українських громадян, про живучість «людини радянської», ширше про явище «пострадянськості» на просторах розваленого СРСР – молодь, зі зрозумілих причин, практично не ставала об’єктом першочергової уваги. Водночас саме дослідження поглядів, ціннісних орієнтацій, поведінкових паттернів молоді якомога рельєфніше відповідає на запитання: Чому потрібно (пере)осмислити радянське минуле? Чому недостатньо просто відмежуватися? Заперечити? Декомунізувати?

Тому що ці молоді люди – так зване «покоління Незалежності» – ніколи не жили в СРСР, саме вони є першочерговими адресатами державної політики пам’яті та, передовсім, освітньої системи, що декларують повний розрив із радянським тоталітарним минулим та його засудження. І все ж мають певні сантименти щодо радянського минулого і певною мірою перебувають під його впливом, як засвідчують результати опитування.

В питальнику ми не знайдемо запитань на кшталт: Чи шкодуєте Ви про розпад СРСР? Перебування в СРСР принесло Україні більше користі чи шкоди? Як Ви ставитесь до конкретних подій в історії СРСР? Ким Ви себе вважаєте: громадянином України, європейцем чи радянською людиною? Саме такі запитання проходять з одного соціологічного опитування в інше. І саме такі запитання, на мою думку, найменше допоможуть зрозуміти світовідчуття, ціннісні орієнтири наймолодших українців. Адже, повторюсь, сучасна учнівська і студентська молодь – продукт української освітньої системи, і вони знають «правильні» відповіді на поставлені вище запитання, що безумовно спотворюватиме результати опитування.

Натомість ті запитання, які учні побачили в питальнику: про кар’єру, ставлення до приватної власності, власної праці, можливостей і обов’язків держави, ставлення до інших, про ціннісні установки тощо, – є близькими для них особисто, не є «незручними» чи запитаннями із наперед заданою відповіддю. І саме такий принцип формулювання запитань дає змогу дослідникові з’ясувати погляди учнів українських шкіл.

Запитання 1–9 питальника були сформульовані так, щоби респонденти погодились або ні із висловленими твердженнями. Наведені відповіді досить наочно демонструють, що так звана пострадянська амбівалентність свідомості, зумовлена поєднанням старих радянських і сучасних європейських цінностей та уявлень, є притаманною для українських школярів, як і для решти сучасних українців. Причому прослідковується досить чітка тенденція: якщо запитання резонує до особистого досвіду респондентів, їхні відповіді демонструють розрив з уявленнями старших поколінь. Особливо показовими є відповіді на два запитання – про недоторканність приватної власності та права держави обмежувати можливість молодої людини навчатися чи працювати за кордоном. У першому випадку очікувано, що менше 1% респондентів ставлять під сумнів цей основоположний принцип ринкового суспільства. У другому – так само очікувано, що 66,4% респондентів категорично відкидають можливість держави обмежувати право вибору і свободу пересування і лише менше 1% респондентів безумовно погоджуються із таким правом держави. Адже йдеться про власний вибір сьогоднішніх школярів, вибір, який вони можуть зробити в недалекому майбутньому, їхню власну свободу.

Такий висновок про переважання західних неоліберальних цінностей у поглядах українських школярів, однак, буде значним спрощенням, як демонструють їхні відповіді на інші запитання питальника. У даному разі маємо справу із запитаннями, які виходять поза межі їхнього власного досвіду – а тому очікувано, відповідаючи на них, респонденти першочергово керуються тими уявленнями, які закладаються в їхніх сім’ях, свідомо чи несвідомо ретранслюючи погляди своїх батьків, старших поколінь. І саме у відповідях на ці запитання ми якраз і відстежуємо тяглість радянських інститутів і паттернів. У відповідях респондентів бачимо: і знецінення індивідуальності, власних талантів, знань (незамінних людей не буває – 69,8% повністю або частково погодились; мета виправдовує засоби – 67% повністю або частково погодились); і «превентивну непривітність» (довіряти можна лише своїм – 84,3% повністю або частково погодились); і толерування хабарів – «дрібних подарунків» посадовим особам (лише 35,4% категорично відкинули таку можливість); і «абсолютизацію ієрархії» (лише 28% категорично заперечили, що посада і статус є визначальними при ставленні до людини); і невіру у власні сили і знання, а натомість перевагу блату, особистих зв’язків для успішної кар’єри (лише 37,9% категорично не погодились із таким твердженням).


Заперечуючи право держави обмежувати їхні права і свободи, українські школярі водночас очікують піклування з її боку, поділяючи патерналістські уявлення старших поколінь: 53,6% вважають, що саме держава має одноосібно і повністю забезпечувати базовий соціальний пакет (медицина, освіта, пенсії).


Водночас показово, що учнівська молодь мінімально схильна покладатися на «сильну руку», авторитетного лідера держави, який і порядок може навести, і справедливість забезпечити (лише 9% цілком погоджуються). На мою думку, особливо перспективним на тлі попередніх спостережень є те, що 78,1% респондентів поділяють базовий принцип громадянського суспільства про відповідальність усіх і кожного за суспільне благо.


Причини такої амбівалентності, присутності певних радянських установок у житті школярів, очевидно, маємо шукати в комунікативній пам’яті, яка ретранслюється на рівні сім’ї, родини, найближчого оточення молодої людини. Також ці молоді люди є першочерговими споживачами соцмереж й образів, що їх подають медіа, вони живуть у тому соціумі, який зберігає тяглість інституцій і поведінкових моделей із радянських часів. Пишучи про «пострадянськість», Лев Гудков вказує, у першу чергу, на «спільність інститутів, які дуже повільно трансформуються і за всіх своїх зовнішніх модифікацій значною мірою зберігають радянську основу... Що стосується людини, оскільки зберігається інституційна система, то її виховання, соціалізація відбуваються відповідно до цих інститутів, а тому дуже багато що відтворюється»². Разом усе це формує молоду людину, не даючи їй повністю вийти з-під впливу радянського – не її особистого – минулого.

Насамкінець висловлю припущення, що якби подібне опитування проводили зараз, відповіді учнів були би дещо інакшими. Війна безумовно впливає і буде впливати на суспільний консенсус стосовно радянського минулого, на зміну ціннісних орієнтацій і повсякдення українців. Однак чіткої й однозначної відповіді на запитання "як саме?" ми ще не знаємо. Можливо, її немає. У цьому відношенні мені дуже імпонує спостереження Маріанни Ткалич, яка у березні місяці зазначила:

Важливі не тільки трагічні події, які ми без сумніву всі зараз переживаємо, але і їхня тривалість. За місяць з’являється переляк, коли ми обіцяємо собі, що будемо жити інакше, перестанемо бути корупціонерами, побудуємо новий світ, позбудемося любові до російського культурного продукту. Але для закріплення таких речей потрібен все ж більший час...³

Тому запитання: "Як нам використати перемогу у війні проти росії для остаточного розриву з тоталітарним радянським досвідом?" – для мене залишається відкритим. Але те, що долати цей досвід і це минуле ми маємо через пропрацювання, продумування, осмислення, називання, а не через директивне заперечення, для мене є очевидним. Так само для мене не підлягає сумніву, що інституційне реформування, особливо в певних сферах (таких, як загальна середня освіта), є sine qua non виходу з-під впливу радянського минулого.

-------------------------------------------------------------------------------

Виступ на візійній конференції УКУ – НаУКМА

(Життє)стійкість після перемоги: безпекові виміри суспільного життя українців

Львів, 10 вересня 2022 р.

-------------------------------------------------------------------------------

13.09.2022

Commentaires


Les commentaires ont été désactivés.
bottom of page